12 листопада на 80-му році життя помер В'ячеслав Брюховецький — один із авторів першої програми Народного Руху України та засновник Національного університету «Києво-Могилянська академія». У його родинному архіві зберігся машинопис того проєкту програми з правками від руки — датований кінцем січня 1989 року.
Про смерть В'ячеслава Брюховецького повідомив його зять, кандидат економічних наук і голова ГО «Форсайт» Захар Попович. У своєму матеріалі він описує тестя не лише як людину, що відродила Києво-Могилянську академію, — саме так Брюховецького характеризують некрологи, — а як засновника: університет постав 1991 року фактично з нуля, і Попович вважає складним називати його прямим спадкоємцем колегії XVII століття.
У паперах померлого родина знайшла 25 машинописних сторінок — проєкт першої програми Народного Руху України за перебудову, датований кінцем січня 1989 року. Поруч із Брюховецьким над текстом працювали Віталій Дончик, Петро Осадчук і Віктор Терень. Аркуші вкриті правками синім чорнилом і олівцем: донька Оксана впізнала в них батькову руку.
Ідейне коріння документа, за словами Поповича, сягає руху шістдесятників із його пріоритетом прав людини, гідності та рівності перед законом. Брюховецький був молодшим за шістдесятників, але виріс із цього руху й обрав непублічну роль. Після того як у січні 1972 року КДБ влаштував шістдесятникам «генеральний погром» і Стус, Світличний, Сверстюк та Чорновіл опинилися за ґратами, В'ячеслав і Лариса Брюховецькі продовжували їхню справу: виготовляли й поширювали самвидав, не привертаючи уваги органів. У родинних переказах є епізоди, які, дізнайся про них КДБ, коштували б обом якщо не свободи, то принаймні роботи.
Паралельно вони працювали в радянських установах. Брюховецький — у «Літературній Україні», потім в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де з 1988 року завідував відділом теорії літератури і навіть очолював партбюро. Саме це, як зазначає Попович, дало йому змогу створити в академічному інституті осередок Руху — що визнавали навіть довідки ЦК.
Наприкінці січня 1989 року проєкт програми мав пройти через два зібрання. 30 січня за нього проголосували понад сто науковців Інституту літератури — проти виступив лише директор Ігор Дзеверін. Наступного дня Брюховецький представив документ київським письменникам у Будинку кіно, і їхня організація теж підтримала проєкт.
У ті дні він носив програму в портфелі й дуже хвилювався, що його можуть затримати дорогою і в такий спосіб зірвати збори. Представник ЦК уже вимагав скасувати засідання в інституті — програма, на його думку, «ігнорувала керівну роль партії». Дорогою на збори Брюховецький ще й застряг у ліфті, але його швидко визволили. Побоювання не були безпідставними: примірник проєкту, датований «не пізніше 28 січня», зберігся в архіві ЦК Комуністичної партії України — партійне керівництво мало текст іще до того, як його схвалили самі автори. Фразу про керівну роль партії автори врешті вписали до тексту — щоб у вересні, перед Установчим з'їздом, її викреслити.
Оксана Брюховецька звернула увагу чоловіка на одне конкретне місце знайденого машинопису: «Виховання дітей повинно бути оголошене суспільно корисною працею і відповідно оплачене суспільством». Поруч стояла вимога «реальної, а не декларованої емансипації жінки». У програмі, яку у вересні ухвалив Установчий з'їзд, це формулювання звузилося: «Виховання дітей матір'ю вдома має бути визнано суспільно корисною працею». Нейтральне «виховання дітей» стало справою матері вдома, а слова про емансипацію жінки з цього місця зникли. Попович зазначає, що січневий текст авторів виявився сучаснішим за той, що ухвалив з'їзд.
Доньки Брюховецького — Оксана Брюховецька і (в контексті спільної роботи) Леся Кульчинська — стали, за словами Поповича, помітними українськими феміністками. У лютому 2012 року тодішній президент НаУКМА Сергій Квіт закрив виставку «Українське тіло» через три дні після відкриття, звинувативши організаторів у демонстрації «порнографії». Кураторки виставки Оксана Брюховецька і Леся Кульчинська мали іншу думку. В'ячеслав Степанович тоді підтримав Квіта, а не доньку — Попович називає це його помилкою. Згодом сам Брюховецький казав Оксані, що, якби йому краще пояснили, що відбувається, він, можливо, висловився б інакше. Для нього тоді важив принцип: в Академії ні в кого немає привілеїв, правила однакові для всіх.
Цього принципу він дотримувався і тоді, коли це боляче відбивалося на рідних. Поки Брюховецький керував Могилянкою, Оксані створювали штучні перешкоди під час вступу до Академії мистецтв — імовірно, щоб спонукати батька «допомогти» комусь зі вступом до його університету. До Могилянки вступали лише за результатами тестів, які він сам складав, сам друкував і сам приносив на іспит у запечатаному конверті.
Останнє десятиліття життя Брюховецький присвятив книжці про Віктора Петрова — письменника В. Домонтовича, вченого і радянського розвідника, який 1949 року загадково зник із Мюнхена, а згодом з'явився в київській академічній науці. Попович припускає: людина, яка сама роками жила подвійним життям, намагалася зрозуміти іншу.
Скан машинопису проєкту програми Народного Руху з правками, датованого січнем 1989 року, із сімейного архіву Брюховецьких доступний для перегляду онлайн.
