12 листопада 2026 року на 79-му році життя помер В'ячеслав Брюховецький — літературознавець, громадський діяч, один із засновників Народного Руху України та почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія». Повертаючись до архівів, редакція публікує інтерв'ю з ним, записане 2019 року для так і не виданого тоді проєкту, — на згадку про його життєвий шлях і внесок у становлення незалежної України.
12 листопада 2026 року пішов із життя В'ячеслав Брюховецький — літературознавець, педагог, журналіст, громадський діяч, один із засновників Народного Руху України та почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія». Йому було 79 років.
У 2019 році журналісти записали з ним розгорнуте інтерв'ю для проєкту «Ядро нації». Тоді розмова так і не побачила світу. Повернувшись до архівних матеріалів, редакція вирішила опублікувати її тепер — як свідчення про людину, яка змінила українську університетську освіту.
«Здуру»
Прізвище Брюховецький насамперед асоціюється з Києво-Могилянською академією — саме в нього виникла ідея її відродити. Коли під час інтерв'ю його запитали, чому він узявся реформувати КМА, відповів коротко: «Здуру». І додав, що, мабуть, не повторив би цього.
«Якби мені сьогодні вже з моїм досвідом сказали: "Ось, повертайся в 1991 рік і відроди Києво-Могилянську академію", я б відповів: "Нічого з цього не вийде". Бо тоді я ще не знав, що це таке. Не знав, що пройду через інфаркт, через всілякі кардіостимулятори та клапани серця. Я був здоровий дядько, все це не просто так», — розповідав він.
Проте це лише краплина в океані всього, що чекало на нього.
Дитинство між Осетією і Дніпром
В'ячеслав Брюховецький народився 1947 року в Осетії — у місті, яке тоді називалося Дзауджикау, а нині Владикавказ. За його ж словами, народився майже випадково. Батько пройшов усю війну — з першого дня аж до Берліна — і повернувся живим, а таких було дуже мало. Сім'я покинула Україну після загибелі старшого брата В'ячеслава, який 1 травня 1945 року підірвався на міні в дворі у бабусі в Каневі. Осетію обрали тому, що там працював чоловік тітки, а повертатися до Канева не захотіли. В Черкаси переїхали майже одразу після народження В'ячеслава.
Багато його спогадів пов'язані з Дніпром. «Ми жили прямо на березі. І буря. Така величезна буря», — перше, що закарбувалося в пам'яті з дитинства. Пізніше, читаючи Шевченка, він згадуватиме саме ті хвилі. Тоді розбило баржу й викинуло на косу бочки з моченими яблуками. «І це було таке щастя! Це були ще голодні повоєнні роки, і ми з пацанами їли ті яблука, мабуть, тиждень», — розповідав Брюховецький з усмішкою.
У Черкасах сім'я мешкала в складних умовах — батько повернувся з фронту пораненим, осколки виходили з голови, і лікарі рекомендували змінити клімат. Однак батьків переслідували як «дітей ворогів народу», і навіть орденоносний ветеран перебував під наглядом. Одна з господинь просила їх виїхати, бо їй погрожували вислати в Сибір. Сім'я переходила з квартири на квартиру, доки мати не домовилась із чоловіком, який виїжджав до Білорусі, і вони купили третину хати.
Мати розповідала В'ячеславу, що влітку, коли він був зовсім малим, його купали в ямці на березі Дніпра — туди затікала вода, нагрівалася на сонці. «І мене це так тоді вразило, коли вона розповіла, що я зрозумів — це як хрещення. Хоча мене-то хрестили в церкві "втіхаря", але це — справжнє. Від цього враження в мене аж мороз по шкірі пройшов», — зізнавався він.
Перший лист до редакції
Жили бідно. Гроші на костюм для В'ячеслава збирали кілька років. Коли нарешті купили — виявилося, що він бракований: рукава різної довжини. Мати пішла до магазину просити замінити, але продавчиня відмовила. «Мама казала, що правди не було і ніколи не буде», — згадував Брюховецький.
Третьокласник Слава вирішив, що це несправедливо, і написав листа до «Черкаської правди». Замітку не опублікували, але вона з'явилася в рубриці «Слідами листів»: продавчиню звільнили, костюм замінили. Хлопець зрозумів, що правди добитися можна, «хоча й дуже важко ця правда дається».
Проблем із навчанням у нього не було, зате були проблеми з поведінкою. Мати доклала зусиль, щоб влаштувати сина в найкращу — єдину російськомовну — школу. Вдома розмовляли українською, і В'ячеслав не знав російської. Коли матір викликали через його поведінку, він стояв поряд і добирав слова, однакові в обох мовах, говорив без відмінків. «Завучка, напевно, думала: "Отаке воно і є". Хоча насправді це була інтелектуальна напруга так говорити», — ділився він.
Технікум, армія, університет
Щоб вирватися на волю від материнської опіки, В'ячеслав вступив до технікуму харчової промисловості в Смілі. Шкільний учитель відмовляв: «Слава, шо ти робиш, ти ж гуманітарій». Але хлопець вважав, що має нахил до точних наук, і помилився — сам він це визнає.
Після технікуму, у 1967–1968 роках, служив в армії. Командир частини хотів призначити його кухарем — через диплом технікуму харчової промисловості. Брюховецький пояснив, що навчався на техніка-механіка: проєктував обладнання, а не готував їжу. «Перший раз бачу солдата, який відмовляється йти на кухню», — здивувався командир. Брюховецькому більше подобалося бути оператором радіолокаційних станцій. Де б не служив, першим ділом ішов до бібліотеки. Там разом із другом знайшли Канта — і вперто дочитали до кінця, хоча, як він сам зізнавався, мало що розуміли.
Після армії думав вступати до Москви в інститут міжнародних відносин, але за місяць до вступних іспитів передумав — сам не може пояснити чому: «Можливо, якраз тоді вийшов "Собор" Олеся Гончара». Натомість обрав журналістику. У 1974 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. «Я випадково вступив до університету. Тоді я навіть не міг у це повірити», — говорив він іще через багато років.
Колишня однокурсниця Тетяна Кириченко (Дениско) згадує його таким: «Одружився. Не легковажить навчанням. Цілісінькими днями просиджує у науковій бібліотеці, незрідка — у ЦНБ ім. Вернадського. На пари ходить вибірково: лише на ті, які вважає вартими уваги, одначе сесії складає на "відмінно" і на лекціях і семінарах дістає викладачів такими запитаннями, після яких вони починають дивитися на нього роздратовано або як на рівню. Захоплюється грою в шахи».
Дружина Лариса також навчалася на журналістиці, закінчила університет на два роки раніше. За розподілом потрапила в районну газету в Бородянку, за 50 кілометрів від Києва. Пара переїхала туди, знімала квартиру, а В'ячеслав їздив на навчання до Києва.
Нишком він навіть встиг видати два номери антирадянського журналу.
Журналістика і наука
Практику В'ячеслав проходив у газеті Спілки письменників України як критик. Редактор попередив, що книга, яку він отримав для рецензії, — «з ЦК», натякаючи на її беззаперечні переваги. Брюховецький прочитав і написав, що думає: «то була натуральна графоманія». Так скінчилася практика. Але коли редактор змінився, саме завдяки тій рецензії В'ячеслава запросили на роботу до видання — на п'ятому курсі він очолив відділ інформації, згодом — відділ критики. Його взяли на місце Валерія Марченка, якого незадовго до того арештував КДБ.
«Той дух газети Союзу письменників України, та й взагалі літературного життя середини 1970-х, був нестерпним. До нервового тремтіння. У 1975 році я вперше закурив. Курив по дві пачки в день. До інфаркту», — розповідав Брюховецький в одному зі своїх інтерв'ю.
Через утиски, арешти та ідеологічний тиск — так звану добу маланчукізму, пов'язану з іменем секретаря ЦК КПУ Валентина Маланчука, що очолював кампанію боротьби з «українським націоналізмом» — Брюховецький кинув журналістику і пішов у науку. Спробував вступити до аспірантури Інституту літератури, склав іспити й написав реферат на відмінно, але під час співбесіди посперечався з директором інституту Миколою Шамотою через постать письменника Юрія Яновського. «Він аж перейшов на російську мову і сказав: "С вашим мировоззрением вы никогда не будете в Институте литературы"», — згадував Брюховецький. Його не прийняли.
Потім пролунав дзвінок з Інституту культури — запросили до аспірантури на кафедру дитячої літератури. Але зрештою його таки прийняли в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Літературознавець Микола Жулинський пояснює: «Прийняли, бо ж біографія трудова, пролетарська, спеціальність з уточненням "технік-механік" — як-не-як технікум за плечима».
Народний Рух і відмова від політики
Наприкінці 1980-х Брюховецький активно брав участь в організації екологічних мітингів. Один із перших вів саме він. Тоді ж почав формуватися Народний рух. Микола Жулинський описує його тих часів так: «В'ячеслав Брюховецький "зразка" кінця 80-х — початку 90-х — це коптіння в Інституті літератури над програмними документами Народного руху України». Письменниця Катерина Мотрич згадує, що «найперші кроки в напрямку створення Руху були зроблені у його квартирі на вулиці Челюскінців».
Брюховецький наполягав, що ініціатива народилася саме в Інституті літератури, а не в Спілці письменників, як прийнято вважати: «Це міф і неправда, що Народний рух за перебудову утворився саме в СПУ. Першими були ми, потім — закрутилось у Союзі письменників, а потім ці дві групи об'єдналися». Цілий рік пішов на здобуття легального статусу громадського об'єднання, паралельно видали програму і організували перший з'їзд.
У політику Брюховецький так і не пішов — ні відразу після створення Руху, ні в 2004 році, коли відмовився стати депутатом. «Фінансово це було дуже привабливо. Та й слава мене ніколи не цікавила», — казав він. Лариса Брюховецька пояснює це так: «В'ячеслав ніколи не мріяв про політичну кар'єру — надто сильний був у ньому сковородинський дух і переконання у потребі "сродної праці". Політика ж — це публічність і ще раз публічність. Це обіцянки і ще раз обіцянки. А ще самовихваляння і самореклама. Все це було йому чужим».
Ідея — з Америки, кімната — з шахів
Брюховецький викладав у Ратґерському університеті в США і саме там уперше задумав створити університет нового типу. Публічно про цю ідею він розповів пізніше, читаючи лекції в Манітобському університеті в Канаді. В Україні ідею зустріли без ентузіазму — зокрема серед рухівців. Тоді він виступив на Форумі української інтелігенції перед тодішнім головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком. «Я розумів, що він як справжній політик обов'язково клюне на це, адже йому це вигідно», — розповідав Брюховецький. 19 вересня 1991 року Кравчук підписав розпорядження про «відродження Києво-Могилянської академії». Пізніше сам зізнався, що не вірив, що з того щось вийде.
«Я з цим папірцем приходжу до адмірала Коровіна, який був начальником воєнного училища. Він прочитав і каже: "Ти знаєш, скільки я таких папірців за своє життя бачив? Тут військове училище і ніколи ніякої Києво-Могилянської академії не буде"», — переповідав Брюховецький. Коровін пояснював, що підпорядковується Москві й нічого робити не збирається. Брюховецький тим часом уже оголосив про відкриття академії і 16 листопада 1991 року написав перший наказ, у якому оголошував себе ректором — хоча установа як юридична особа ще не існувала.
Щодня він приходив до Коровіна з папірцем. Одного разу вони разом пообідали. «"Ну все, йди, бо я зараз у шахи гратиму", — сказав він мені вже на завершення обіду. А я йому кажу: "Давайте ми з вами зіграємо на одну кімнату"», — розповідав Брюховецький. Коровін погодився: якщо виграє — дасть кімнату, якщо програє Брюховецький — той більше не прийде просити. Зіграли три партії, і адмірал програв усі три. Так Брюховецький отримав першу кімнату, де розмістився факультет гуманітарних наук.
Наступні чотири роки НаУКМА і військове училище співіснували на одній території — одні поступово виходили, інші наступали. Через багато років, біля пам'ятника Сковороді неподалік академії, Брюховецький знов зустрів Коровіна. Той показав на фронтон круглого корпусу, де золотіли літери «К», «М», «А», і сказав: «Коровин Алексей Михайлович. Вы меня увековечили».
Могилянка: революція за революцією
Команда, яка будувала університет, майже не мала досвіду — але саме це, як згадує Лариса Брюховецька, давало свободу: «можна було справді творити, порушуючи наявні стереотипи, взявши краще із наших університетів і з тих, з якими він устиг ознайомитися за рубежем».
КМА почала готувати бакалаврів, коли цього поняття в законодавстві ще не існувало. Коли перші випускники здобули цей ступінь, вдалося внести поправку до Закону про освіту. Далі — магістратура й PhD. «Ми були першим університетом, який запровадив таку систему вищої освіти. Як би не було складно, але ми обстоювали цю ідею», — казав Брюховецький.
Вступне тестування він також розробляв особисто — спеціально їздив до США вивчати досвід. «А наше тестування — це теж була велика революція. Я вважаю, що воно було цікавішим і кращим за ЗНО», — стверджував він. На його думку, зовнішнє незалежне оцінювання перевіряє суму завчених знань, а тестування в Могилянці — здібності до навчання. Одного разу абітурієнт відповів на всі питання неправильно, отримавши нуль балів. Виявилося, що він знав правильні відповіді, але навмисно писав інші. Його зарахували — утім, невдовзі відрахували за поведінку. «Але хлопець був розумний. Не знаю, яка його нині доля», — говорив Брюховецький.
З-поміж успіхів визнавав і невдачі. «Водночас зазначає, що з останнім складніше, ніж він думав»: студенти знають, що українську треба знати, вивчають, але на перервах говорять російською — «бо звикли так».
Книги, математика і школа мрії
Лариса Брюховецька пише, що відколи знає В'ячеслава, він — книгоман: «Книгарні й букіністичні крамниці Києва були під його постійним прицілом». У технікумі він зачитувався Гемінґвеєм і Солженіциним. Коли Гемінґвея почали друкувати в Радянському Союзі, Брюховецький вирішив вивчати англійську, щоб читати в оригіналі: «Я зрозумів, що не лише поезію неможливо перекласти, а й справжню прозу також». З Солженіциним навіть вдалося особисто познайомитися — ще в студентські роки. Вже працюючи в Америці, Брюховецький написав йому листа, і той надіслав у відповідь «Один день Івана Денисовича» — і вибачився, що свого часу прийняв прохолодно, бо думав, що перед ним стукач.
У першій квартирі подружжя Брюховецьких, де стелі сягали майже чотирьох метрів, В'ячеслав власноруч зробив дерев'яні полиці від підлоги до стелі — і заповнив їх книжками. У 1992 році більшість із них подружжя пожертвувало бібліотеці НаУКМА.
Незважаючи на гуманітарний шлях, Брюховецький переконаний, що математика обов'язкова для всіх: з перших років у вступних тестах до Могилянки вона була серед обов'язкових предметів — і студенти виявлялися сильнішими, ніж очікували деякі декани.
Свою ідеальну школу він описував так: три обов'язкові блоки — рідна мова й інші мови («чим більше, тим краще»), математика як тренування просторового мислення та музика як відчуття такту й тривалості. Решту студент повинен обирати сам. «Я розумію, що це нереально, і це вартує колосальних коштів. Але теоретично, якби в мене були ці гроші, я б зробив таку школу», — казав він.
«Звісно, не все йшло так, як ми планували. Важливо, що КМА відбулася. Головне, що вона досі сповідує принципи, які ми закладали під час її створення. Врешті-решт, це найбільший україномовний університет в Україні», — підсумовував В'ячеслав Брюховецький.
